Душанбе і Ташкент націлилися на «стратегічне партнерство»

У п'ятницю, 9 березня, на зустрічі в душанбе президенти узбекистану шавкат мирзиеев і таджикистану емомалі рахмон підписали ряд документів про нормалізацію відносин між двома країнами. Домовилися, зокрема, скасувати візовий режим між узбекистаном і таджикистаном, а також відновити автомобільне, залізничне і авіаційне сполучення. Таджицький президент пообіцяв поетапно відновити на кордоні роботу всіх 16 контрольно-пропускних пунктів. У відповідь узбецький лідер заявив, що найближчим часом відносини двох країн досягнуто рівня «стратегічного партнерства». Пани б'ються – у холопів чуби тріщать приблизно так в перекладі на російську можна уявити картину тривалої холодної війни між узбекистаном і таджикистаном, викликаної конфліктом між лідерами двох країн.

У цієї сварки два аспекти – етно-історичний і економічний. Почнемо з новітньої історії, якою її зробили для населення двох країн за роки радянської влади. У 1924 році політичні топографи більшовики провели національно-територіальне розмежування середньої азії. Його підсумком стала поява таджицької автономної республіки у складі узбецької рср. Такий варіант виявився не дуже вдалим.

Справа в тому, що таджики кілька зарозуміло відносяться до узбеків (щось схоже на ставлення наших городян до селян). Таджики вважають себе нацією більш древньої культури та історії, звідси – цей легкий снобізм. Більшовики були далекі від таких етнічних тонкощів і тому поставили таджиків підпорядковане, залежне становище від узбецьких сусідів. Пізніше постаралися виправити помилку. У 1929 році таджикистан перетворили в союзну республіку.

Але осад залишився, причому, матеріальний і зримий. Узбекистану приписали цілий таджицький анклав, що включає в себе стародавні міста – самарканд і бухару, які становлять гордість історії та культури таджицької нації. Треба визнати, узбецькі керівники відчували нюанси національних відносин і вели себе з соподчиненными сусідами не тільки коректно, але навіть відстоювали інтереси таджикистану у високих московських кабінетах. Ця традиція збереглася на довгі роки навіть після фактичного зрівняння республік у правах. Більш населений і сильніший економічно узбекистан всіляко опікував своїх «родовитих» сусідів. Узбецькі політики пояснювали це винайденим в ташкенті тезою про «один народ з двома мовами».

Правда, справа тут не тільки в мовах. Народи насправді різні. Таджики – це, як стверджують етнографи, північні перси. Звідси і їх своєрідний мову, яку одні фахівці вважають діалектом фарсі.

Інші – самостійної лінгвістичної гілкою перської мови. Велика частина таджиків живуть на півночі афганістану, приблизно третина нації (однієї з найбільших в середній азії) об'єднав таджикистан. Узбеки – тюркомовні. Вважається, що їх заснований на древньоіранських племенах етногенез сильно видозмінився після вторгнення в середню азію монголів та інших кочівників. Етнонім «узбек» був привнесений в ужиток після фактичної асиміляції корінного населення з завойовниками та прийняття в обіг різновиди тюркської мови. За цієї простенької картиною відмінності двох народів криється ще тисяча нюансів, більше відомих тільки аборигенам тих місць.

Іноді ці відмінності приводили до етнічних конфліктів, викликаним, втім, економічними причинами (спорами з-за розподілу води, землі тощо). Комуністичні влади ці конфлікти вміло купірували, не усуваючи причин їх виникнення. Так що до моменту здобуття незалежності таджицької і узбецької республіками, у них сформувалася певна конфліктна база. Вона проявилася, передусім, у відносинах керівників двох країн. Спочатку президент таджикистану емомалі рахмон за традицією кликав свого узбецького колегу іслама карімова «атамиз» («наш батько»).

Потім звинуватив карімова в утиску всього таджицького. Рахмон згадував, як одного разу під час відвідин узбекистану він звернувся до місцевого жителя і попросив його назвати свою національність. Чоловік з острахом зиркнув на присутнього при розмові президента узбекистану і відповів: «я – самаркандський». Напевно, претензії рахмона були в чомусь обґрунтовані. Принаймні, за карімовим таджиками в узбекистані стали писатися тільки півтора мільйона чоловік.

Неофіційні джерела розширюють розмір таджицької діаспори до 11 мільйонів. З часом суперечки між рахмоном і карімовим стали переростати у сварку. Як-то на закритій прес-конференції таджицький президент зізнався, що з карімовим він «багато разів сперечався, два рази навіть побився. Один раз нас назарбаєв розборонив, другий раз кучма. І я сказав йому: «самарканд і бухару ми все одно візьмемо!». Вода та газ як яблуко розбрату одкровення рахмона перекочувало з закритій прес-коференції в публічний простір.

Узбеки на це ніяк не прореагували, відмовчалися. Зате наглядові експерти швидко зв'язали по часу саміти, в яких брали участь таджицький і узбецький лідери, з подальшим перекриттям кордонів між сусідніми країнами, введенням візового режиму, блокуванням транспортних комунікацій та іншими незручностями, якими обдарували два президента свої народи. Між тим, претензії таджиків на самарканд і бухару, якщо і мали значення в цих конфліктах, то далеко не перше. Суперечки йшли з-за взаємних поставок газу, електроенергії, «утилізації»таджикистаном води річки вахш. В радянський час на ній побудували цілий каскад із шести гідроелектростанцій.

Почали зводити ще й найбільшу – рогунскую гес, але зірвалися в довгобуд. Тим не менш, потужностей існуючих станцій вистачало, щоб влітку в повноводний період забезпечити енергією таджицьку республіку та ще підтримати сусідній узбекистан, який зупиняв на річну профілактику свої працюють на газі теплоелектростанції. Взимку ситуація дзеркально змінювалася. З-за маловоддя падала вироблення електрики на таджицьких гес, тепер республіку підтримували узбецькі тес. Цей роками встановлений порядок почав давати збій в роки незалежності двох республік.

Доходило до того, що дефіцит електроенергії в таджикистані взимку періодами перевищував третину загального обсягу енергоспоживання республіки. Положення ускладнювалося тим, що узбекистан став притримувати у себе не тільки електрику, але і природний газ. У таджикистані люди сиділи без світла і тепла, мерзли. Іноді це приводило до трагедій. Наприклад, «взимку 2008 року в країні через брак електроенергії загинули новонароджені діти», – це слова президента рахмона. Тепер таджицький лідер не тільки лаяв узбецького «атамиза» останніми словами, але шукав спосіб порятунку своєї республіки.

Рішення лежало на поверхні – добудувати рогунскую гес у верхній течії вахша. Нижче по каскаду збудувати ще дві станції поменше – сангтудинские гес-1 і гес-2. На цей раз захвилювалися вже в ташкенті. Тут заговорили про «утилізації таджиками води вахша». Загроза виявилася серйозною.

Світ знає такі приклади. Ось добрі американці зарегулювали води своєї знаменитої річки колорадо. Набудували водосховищ, гребель, дамб, дренажних відводів, і колорадо перестала впадати в тихий океан, тихо розчиняючись в пісках американських пустель. Останній раз річка, як кажуть гідрологи, «поцілувалася з океаном» висока повінь 1998 року. Океан це пережив, зате прилеглі до нього мексиканські території стали зоною екологічного лиха.

Нові гес на вахші обіцяли близьку до цієї картину. Узбекистан відреагував рішуче і заблокував кордон таджикистану. Відсік його від контактів зі світом через свою територію. Для душанбе це була, по суті, єдина (через узбецьку територію) комунікація, що з'єднує його з іншими країнами. Виник міжнародний конфлікт.

За таджиків заступився іран, компанії якого вже зайшли на будівництво сангтудінської гес-2. Тегерану вдалося домогтися деяких послаблень. Інші партнери таджикистану допомогли йому налагодити автомобільне сполучення з росією (через киргизію), китаєм (з виходом на міжнародний каракорумское шосе), афганістаном. Російські енергетики добудували сангтудинскую гес-1. У 2016-му русло річки вахш перекрили для наповнення водосховища рогунської гес. Вже тоді стало ясно, що санкції карімова проти рахмона не працюють.

Потрібно сідати і домовлятися, але старі образи і особисті амбіції заважали відновлення відносин. Тільки після смерті ісламу карімова ташкент вийшов на прямі контакти з душанбе. Новий узбецький лідер – шавкат мирзиеев заговорив про нормалізацію відносин з таджицькими сусідами і навіть особисто зустрівся емомалі рахмоном. Стала змінюватися не тільки риторика. Минулого літа телеканал «o'zbekiston» зняв фільм під назвою «узбекистан–таджикистан: дружба, випробувана часом». Мзс узбекистану тут же фільм розмістив на своєму сайті.

Пізніше, виступаючи на міжнародному прес-клубі в ташкенті, міністр закордонних справ узбекистану абдулазіз камилов охарактеризував стрічку «o'zbekiston», як «дуже гарний фільм про таджицько-узбецькі відносини». З таких сигналів почалося зближення двох країн, що завершився 9 березня підписанням проривних документів у двосторонніх відносинах. Стануть вони, як хотів би шавкат мирзиеев, «стратегічними», покаже час. Занадто багато проблем між таджиками і узбеками породила новітня історія. Поки намітився прогрес тільки у відновленні контактів між двома країнами. На черзі – нормалізація економічних відносин.

В своїй нижній точці річний товарообіг між таджикистаном і узбекистаном обчислювався всього 2,5 млн. Доларів (стільки коштують одні ексклюзивні швейцарські годинники). Тепер країни хочуть вийти у взаємній торгівлі на цифру в $500 мільйонів, як було в їх кращі роки. Однак найсерйознішим випробуванням дружби «одного народу з двома мовами» стане розвиток подальшої самоідентифікації таджицької і узбецької націй. І тут питання історичної приналежності самарканда і бухари може знову гостро постати до порядку денного.

Геополітичні міни, бездумно закладені більшовиками, ще потріпають нерви не тільки лідерів пострадянських країн, але і їхнім народам.